Репортаж з Одеси: Українці вже перемогли, як би не закінчилася битва

Текст і фото Фарука Шехича

Ще до того, як вирушив у подорож, я знав, що саме мене чекає в країні, охопленій війною. Бо коли одного разу ти це відчуєш, воно залишається з тобою назавжди.

В Одесі я вивчив кілька нових медичних термінів, таких як Tourniquet (джгут для зупинки кровотечі з відрізаної або сильно пошкодженої кінцівки), HALO Chest Seal (накладка на грудну клітку для запобігання пневмотораксу) і B.I.G. Bone Injection Gun (пістолет для введення ліків у кістку в екстрених ситуаціях). Речі, які мають велике значення для життя важко пораненого солдата на полі бою.

Якось на війні я з власної сорочки з довгими рукавами зробив імпровізований джгут і зупинив кровотечу чоловікові, якому в стегно потрапив 120-міліметровий снаряд, який не вибухнув. Попередньо той «малий» пройшов через дах, одну монтажну та дві залізобетонні плити (решта описана в книзі «Під тиском»). Ми не мали нагрудних накладок, коли Черім був важко поранений у груди, але мали хороших ротних санітарів, таких як Енес Гасанагіч у моєму підрозділі, під кінець війни в 1995 році.

В Одесу ми також везли водонепроникні білі мішки на блискавці, а також непромокальні неопренові рибальські костюми з черевиками, які призначалися для затопленої частини Херсонської області.

Заворожлива краса

Слабкість тексту проявляється, серед іншого, в тому, що він не може повною мірою відобразити реальність, яку ви, наприклад, відчули під час свого кількаденного перебування в Україні. Варто спробувати за допомогою мови описати реальність, в якій ви опинилися, і яку щойно покинули.

Тільки ми перетнули польсько-український прикордонний перехід Корчова-Краковець, я відчув великий спокій, який доносився зі широкої швидкісної дороги. Спокій огорнув нас, як дерева дорогу. В Україні все виглядало інакше, хоч у Польщі схожий чи такий же ландшафт, але ми швидко входили в географію Заходу України і картини змінювалися зі швидкістю звуку.

Можливо, зелень, пишність і розмір дерев, міста, села, річки та озера змусили мене більше зануритися в реальність, ніж коли я був у Берліні чи Сараєвому, можливо, краса в оці самовидця… Але Україна — це краса сама по собі, і це увійшло в мої очі та пам’ять. Для цього є така фраза: кохання з першого погляду.

У нотатках на своєму айфоні я записав кілька речень про Україну, поки ми там були:

«Ще до того, як вирушив у подорож, я знав, що саме на мене чекає в охопленій війною країні. Бо коли одного разу ти це відчуєш, воно залишається з тобою назавжди. Як той компас, пристрій для орієнтування в незвичайній реальності. Він глибоко всередині вас і спрацьовує саме тоді, коли це необхідно. Людям, які спостерігають за війною через екрани мобільних телефонів і ноутбуків, здається, що країна, у якій ведеться війна, перебуває в якомусь зачаклованому, спотвореному стані, де завжди і скрізь відбувається жах (як у Бахмуті), що не відповідає правді, але таки зерно правди в цьому є. Різниця в контексті, адже коли ти йдеш Одесою, ти глибоко усвідомлюєш, що твоє життя може обірватися в будь-який момент, якщо ти знаєш, що сюди можуть впасти гіперзвукові ракети. Коли ти тут і коли бачиш, що життя, воно як рослина, сповнене рішучості протистояти всім негараздам, то ти знаєш, що воно поміщене в інший контекст, ніж мирний Берлін чи Сараєво. Такий контекст створює безпосередню небезпеку для життя. Тільки на війні можна зрозуміти цінність, крихкість і нікчемність життя.

В Україні я дихав природно, на серці було спокійніше, ніж у Берліні. Це парадокс, якого я очікував, хоча моя супутниця хвилювалася, як їй поводитися, якщо виникне ситуація, коли óбрази війни пробудять у мені воєнну травму. Відбулося інше: нормальне сприйняття війни, тому що в такій ситуації я знаю, як нормально діяти і не чіпати сплячого лева. В одну воду можна двічі увійти, бо війна — це та ж вода».

В Україні все працює, немає й сліду якогось хаосу, неорганізованості. Щоправда широка фаза війни йде вже другий рік. Чистота й порядок усюди захоплюють. За майже дві тисячі кілометрів шляху, за час мого перебування в містах я не побачив жодного папірця на вулиці, на узбіччі, не було поліетиленових пакетів, банок, пляшок, сигарет… Сміття в Україні не множиться, а от в Боснії його багато.

Інфраструктура ретельно підтримується. У центрі Одеси спостерігаю, як двоє літніх робітників прополюють парк і розставляють квіти. Це суботній ранок. В Одесі чисто і тихо. Увечері тут повно народу. Жбурнути камінь у таке гарне місто — тяжкий гріх за законом здорового глузду. Життя тут більш жваве, ніж у більшості європейських міст. Минулої ночі атак безпілотників чи ракетних обстрілів не було. Я записав ці кілька простих речень в Instagram, щоби зробити коротку замітку.

Люди усміхнені, чуйні, культурні та сповнені гідності. Вони стійко зносять свої нещастя і терплять, щоби зрештою досягти перемоги. Скрізь розклеєні плакати, на яких армію показують рятівницею (якою вона і є), на них людей закликають вступати в українське військо. Як колишній солдат, я роблю висновок, що в Україні солдатом/вояком бути почесно, хоча мій досвід війни вчить мене дечому іншому, але це не тема цього тексту.

Плакати виглядають красиво і заклично, а над ними відоме українське гасло: Переможемо! А це означає: ми переможемо.

На деяких білбордах і плакатах ми бачимо суто реалістичні фотографії вояків. На одній розглядаю солдата з темними колами під очима, серйозним і рішучим обличчям, не позбавленим певної нотки страждання і пережитого жаху.

На українському кордоні я зустрів прикордонника з блакитними очима, чорними бровами і цікавим, дещо саркастичним виразом обличчя. Він дружнім тоном сказав «Боснія і Герцеговина», повертаючи мені мій паспорт, коли ми вже завершували процедуру перетину кордону. Далі минаємо ще один блокпост і виїжджаємо на широку дорогу.

В Україні кожне село має своє озеро. Я жадібно поглинаю краєвиди, дивлюся, як сонце сідає на золоті куполи, як увесь зелений світ набуває темної ноти, що приходить із сутінками. Ми поминаємо різні території (адміністративні одиниці, на які ділиться країна), тому географія змінюється з наближенням до Чорного моря. І все, що ми бачимо — гарне, величезне, просторе, а дорога — нескінченна. Деякі напрямки тягнуться на десять кілометрів по прямій. Було б непогано написати тревелог про цю заворожливу країну, але контекст вимагає інших рядків.

Як тільки ми дійшли до готелю «Континенталь», що на вулиці Дерибасівській, ми зайшли до офісу. Там працюють молоді люди, які роздають медичну та іншу військову допомогу. Вивантажували медичну допомогу, те, що рятує людські життя, рибальські костюми, мішки для трупів…

Найбільше спілкуюся з Олексієм. Є ще Славко, Микола та Віталій, більшість — з Херсона. Це двадцяти-тридцятилітні хлопці, розумні та здібні, повні життя та бажання допомагати своїй армії. Вони й справді допомагають їй найкращим чином. Моя супутниця Катрін очолює гуманітарну організацію з Ганновера, і саме вона тримає зв’язок з молодими людьми в Одесі та запитує їх, що їм конкретно потрібно з точки зору медичної допомоги. Вона все це здобула на пожертвувані гроші, і ось на виїзді з Берліна я сиджу, б’ючись колінами об двері купе у вагоні. За нами машина настільки завантажена, що коли відкрити багажник, то почнуть вивалюватися речі. Так ми проїжджаємо 2000 кілометрів в один бік.

Більшість наших друзів мають із собою турнікети, коли вони в місті. Про всяк випадок. У Херсоні Олексій провів два місяці в окупації. До 24 лютого 2022 року вони мали будинок із сауною та яхту, все вціліло, але життя в Херсоні — це все-таки життя на передовій.

Він розповідає мені, що в Одесі живуть люди, які вважають себе не українцями, а одеситами, але це потроху змінюється з розгортанням війни. Іноді я чую російську на вулиці, тому що тут російська поширена. Статую російської цариці Катерини II зняли, а на її місці встановили український прапор. Дошку з її іменем на площі, де стояв її пам’ятник, розбили. Пам’ятник Пушкіну оббито дошками, на них намальовано прапор України та чорно-червоний прапор. На Заході України, далеко від Одеси, ми зустріли багато чорно-червоних прапорів. Чорний колір означає пекло, а червоний — кров.

Я хотів побачити знамениті сходи з фільму «Броненосець Потьомкін» (1924) Сергія Ейзенштейна, але їх заборонено відвідувати і фотографувати. Вони оточені мішками з піском і червоно-білими стрічками, також там вартують вояки у повному спорядженні. Вся частина старого міста, що виходить до моря (нижче знаходиться найбільший порт України) закрита для цивільних. Фотозйомка заборонена, і ми суворо цього дотримуємося.

Коли я гуляв Шевченківським парком, бачив на доріжці багато велосипедистів з найсучаснішими моделями шосейних велосипедів, людей з татуюваннями, ніби вони щойно вийшли з якоїсь берлінської нічної ями, абсолютно сучасну молодь, яка нічим не відрізняється від молоді з будь-якого іншого європейського міста.

Олексій розповідає мені, як потрібно було всім змінитися (а світогляд багатьох українців базується на старій радянській системі), щоб ефективно забезпечувати армію сучасним спорядженням. І як це вдалося. Уже в перший день після нашого прибуття частина медобладнання, яке ми привезли, потрапила на лінію фронту. Олексій показав мені фото солдата, кримського татарина, який отримав посилку Новою поштою на полі бою.

В одній кімнаті офісу мені показують різницю між російським спорядженням та спорядженням українського вояка. Це російське спорядження прийшло з фронту як трофеї. Коли ви відкриваєте аптечку російського солдата, всередині лежать релігійні буклети з псалмами та цитатами з Біблії.

Це нагадує мені про зв’язок між Сербською Православною Церквою та армією, проти якої ми воювали довгі 44 місяці. Як священики Сербської Православної Церкви освячували зброю, яка використовувалася для вбивства мирних жителів. Потім мені показують військовий рюкзак, який носив український фельдшер на передовій. Всередині те, що й ми привезли з Німеччини на машині. Український медик лікує рани не біблійними цитатами, а найсучаснішим обладнанням, яке рятує людські життя.

Око за око

Моє загальне враження, що українці вже перемогли, як би не закінчилася битва за повернення тимчасово окупованих росіянами територій. Українці мають сильний дух опору, надію на допомогу Заходу та бажання розвиватися. Українці сильні, і я не вірю, що вони опиняться в такій ситуації, в якій ми сьогодні перебуваємо, коли наш міністр культури є тим, хто реабілітовує військових злочинців, проти яких ми воювали. Українці також не дозволять колоніальним іноземцям промивати їм мізки щодо примирення, як це робили нам після війни.

Коли ми виходимо з ресторану «Куманець», де готують автентичну українську їжу, Славко та Віталій пояснюють мені, як життя тут переплелося з війною.

Увечері з кафе лунає жива музика. Я заходжу всередину, за ширмою сидять молоді красиві люди, розмовляють і слухають музику. Їх спокушає краса життя і чари ночі, яка щойно почалася. Жага до життя найсильніше проявляється тоді, коли все може закінчитися просто зараз, наприклад, в цю мить, коли хтось гасить сигарету.

Липа в українській і боснійській мовах називається однаково. Всюди на вулицях Одеси ряди лип і платанів. У місті пахне літом, хоча купатися в морі заборонено через сміття та хімікати, які дніпровська вода, випущена зі знищеної росіянами дамби, принесла в Чорне море.

Коли ми приїжджаємо на кордон, за півгодини до опівночі отримуємо повідомлення від Олексія, що в нічному небі Одеси знищено чотири ракети «Калібр». Вибухи були дуже гучними та яскравими. Я п’ю каву на заправці Okko з чорно-червоного паперового стаканчика з написом «око за око». Інші стаканчики мають напис «зуб за зуб». Дохід від проданої кави йде на потреби української армії.

На завершення наводжу повідомлення Олексія, яке ми отримали ще в Польщі, дорогою в Україну:

— Одеса прекрасна! Повітряна тривога 5 разів на день. Вночі — ракети, дрони-камікадзе. Романтика…

Ми слідкуємо очима за вантажівками, на яких накриті брезентом колісні танки рухаються в протилежний від нас бік. Українці в машинах попереду нас натискають на клаксони на знак вітання. Ніхто не знає, наскільки далеко чи близько кінець війни та справедливий мир. Я вболіваю за те, щоб обличчя наших українських друзів нарешті засяяли, як блакитне небо українського прапора.

Фарук Шехич

газета Oslobođenje

Повоєнний роман Фарука Шехича «Книга про Уну» видано українською мовою у 2022 році.

Буктрейлер від Видавництва «Астролябія»: