Чотири дні без мобільного
Текст Артуро Переса-Реверте, фото Getty Images
От як буває. Сідаю собі до потягу, що вирушає в чотириденну подорож, і виявляю, що загубив свій мобільний телефон. Попервах я з дурнуватим виглядом обмацую кишені та відмовляюся вірити в те, що сталося. Цього просто не може бути, але це так. Я залишився без мобільного телефону так само, як залишився без батьків, бабусь і дідусів: повний комунікативний сирота. У будь-якому разі, звикнувши змалку жити з упевненістю, що на мене завжди чатує бананова шкірка на підлозі, шматок мила в тюремному душі чи айсберг на шляху «Титаніка», я намагаюся ставитися до подібних речей спокійно. Як каже мій товариш Елмер Мендоса, мудрий північний мексиканець, уродженець штату Сіналоа і земляк Королеви Півдня, — в житті іноді ти програєш, а іноді не виграєш. Тож подивимося, як воно буде, розмірковую я. Порахуймо збитки.
На моє здивування, а потім і полегшення, збитки виявилися мінімальними. До такого висновку я прийшов після хвилинних роздумів. Для такого технологічного неука, як я, частина мого життя, довірена мобільному телефону, невелика. Якби моя робота і мої потреби були іншими, я, безсумнівно, був би зобов’язаний носити в кишені або в руці, як це робить майже кожен зараз — смартфон, андроїд, айфон чи щось таке, як би там ті пристрої не називалися, які, як це не парадоксально, так сильно обмежують інтелект свого користувача. Іншими словами, ці пристрої змушують нас довіряти їм свої душу, серце і життя, як співається в пісні про болеро, аж до наркотичної залежності. Не для того, щоб зробити світ кращим, що було б розумно і круто, а лишень для того, щоб дивитися на світ вийнятково крізь вкрай небезпечну оптику смартфона.
Але не я. І я думаю про це зі злим, гавкітливим, собачим сміхом. Мій звичайний телефон — старенький Nokia, що годиться лише для розмов. І навіть тоді, коли він зі мною, користуюся я ним вкрай рідко. Тож найгірше, що може статися, а саме це зараз і відбувається, це те, що я проживу кілька днів і нікому не дзвонитиму, і — вершина блаженного щастя — не отримаю жодного дзвінка. Визнаю, що мені пощастило, бо на моїй роботі і на моєму житті це майже не позначиться. А що стосується втрат, то в моєму випадку все зводиться до незначних незручностей. У мобільному не було нічого такого, що було б незамінним. Єдине цінне — номери людей, з якими я регулярно спілкуюся. Я маю вдома копію, в паперовому записнику, який я намагаюся підтримувати більш-менш актуальним. А щодо неможливості зателефонувати з поїзда, то нічого ж ніби не горить. Громадських таксофонів більше немає, це так; але коли я приїжджаю до готелю в місті, я можу скористатися телефоном у своєму номері, дзвонити, дзвонити, дзвонити, дзвонити, дзвонити, дзвонити ціле життя. Півдюжини найважливіших номерів завжди записані на картці в моєму гаманці. А інші можуть зачекати.
Так от. Завдяки цій незручності я дивлюся навколо і відчуваю моральне піднесення, інтимну гордість від того, що відчуваю себе — це сарказм, не називайте мене зарозумілим чи фашистом, це зачіпає мої почуття — останньою вільною людиною на землі, як Чарлтон Гестон у тому чудовому фільмі, про який зараз забули, і який в Іспанії називався «Останній живий чоловік» (англ. The Omega Man). Тому що я їду в поїзді, подорожую, оточений людьми, які розмовляють по мобільних телефонах, а я щойно втратив свій, але маю при собі все необхідне. Наприклад, залізничні квитки, роздруковані вдома з комп’ютера — я бачив надто багато необережних людей, які відчайдушно стукають пальцями по заблокованих екранчиках при посадці на поїзди, в аеропортах, навіть біля дверей кінотеатрів. Мої кредитні картки також розділені між гаманцем і рюкзаком, на випадок, якщо один з них загубиться або буде вкрадений, і я також ношу з собою розумну кількість готівки, тому що в цьому світі безлюдних банків, нібито банкоматів і банків, якими керують справжні покидьки, які навіть не гарантують вашу безпеку, пластик — це диявольський тягар. До того ж, так мене ніхто не зможе відстежити або зламати. Це на додачу.
Отож. Що я можу сказати. Я дуже добре знаю, бо я ж не повний придурок, що все це, я маю на увазі моє сьогоднішнє відносне полегшення, — лише тимчасова схованка. Що потроху — так зручніше, стверджують негідники та ідіоти — тих з нас, хто намагається залишатися відносно вільними, безальтернативно заганяють у кут, змушуючи все більше і більше залежати від суїцидальних механізмів, які захоплюють світ. Але послухайте: ми — погоничі мулів. Ніхто не зможе відібрати у нас право сміятися останніми, коли все піде шкереберть.
Артуро Перес-Реверте для видання Zenda
