Ветерани Троянської війни
Це відбувається щороку цієї пори. Вони збираються біля обвітрених корпусів просолених кораблів, тих суден, що колись були чорними, а тепер стоять на піску, погризені селітрою, вітром і дощем. Вони приходять повільно, поодинці або парами, настільки зломлені хворобами, що їх не впізнає навіть собака. Деякі з них ледве тримаються на ногах, їхнє волосся рідке і тонке, бороди вкриті сивиною, шкіра порізана зморшками і старими шрамами. Вони впізнають один одного, коли знову зустрічаються, але роблять це без метушні та радісних вигуків. Лише усмішка, миттєвий блиск у втомлених очах, короткі слова, сказані тихим голосом. Вони шукають один одного очима, перераховують, впізнають тих, хто ще прийшов, зауважують відсутніх, яких з кожним роком стає все більше. Стародавні лави, які колись, в іншому житті, були монолітними рядами бадьорих чоловіків, закутих у бронзу, фалангами, вкритими щетиною, зі списами, вістря яких виблискувало на сонці, стають надто вутлими.
І ось, рік за роком, все старші і старші, все менш і менш чисельні, ветерани Троянської війни приходять на свою щорічну зустріч біля зотлілих кістяків старих кораблів, і сидять біля вогнищ з уламків, які море викидає на пісок. Згадують більше мовчки, ніж словами, бої на рівнині і під стінами, непевність у темному череві дерев’яного коня, ніч і різанину у світлі палаючого міста, здобич, полонених, кров, що заплямувала сходи і зали, шалений надмір перемоги.
А потім — ностос, повернення, море, що вирує від несамовитої заздрості богів, корабельні трощі на невідомих островах, пісні гарпій і сирен, супутники, з’їдені циклопами або спокушені чаклунками. І Навсікаї, Цірцеї, Дідони, які докоряли їм здалеку, зі скель, коли вони покидали своє зручне ліжко, щоби знову вирушити в плавання за мрією, за вірністю, до Ітаки, в прибутті до якої їм знову і знову відмовляли мстиві та жорстокі боги.
Лише тут, на цьому піску під байдужими зорями можна впізнати їх, коли вони збираються навколо того, що їм залишилося: їхньої втомленої пам’яті та їхнього мізерного майбутнього, де вони можуть лише мигцем поглянути на минуле. На те, у що вони колись вірили і за що боролися.
Боролися за мрію про світ, який вони намагалися змінити своєю волею і своєю одвагою. І цей світ на дуже коротку мить, якихось двадцять чи тридцять століть, здригнувся від подиву, коли вони, захриплі від бою, кричали про свою відвагу, проливали кров, вбивали і вмирали за такі слова, як вірність, відданість, солідарність, людяність, цивілізація, культура і, можливо, Європа або певне уявлення про неї, народжене тим старим і мудрим морем, єдиною справжньою батьківщиною, з якої походило майже все: олива, схожа на рідке золото, мармур, з якого ліпили героїв і богів, античні поеми, вино кольору заходу сонця, засмаглі чоловіки і жінки, і століття, які мимоволі, самі того не усвідомлюючи, зробили світ кращим і світлішим, ніж він коли-небудь був і буде.
Я спостерігаю за ними щороку в ці особливі дні, як вони повільно йдуть повз глумливі посмішки тих, хто попри борг ціною в життя не впізнає їх, не пам’ятає їх, не розуміє їх. У червонястому світлі багаття я впізнаю обличчя останніх втікачів з міста: тих, хто не загинув у боях чи на морі, не був після повернення убитий в палацах і маєтках, тих, хто став надокучливими гостями, чужинцями. Я дивлюся, як вони збираються: вірні, старі, втомлені. Оживають на мить, коли жест, слово, спогад повертає їх до того, ким вони були до того, як стали тими, ким вони є зараз. Коли ще не було ні намагнічених голок, ні морських карт, ні географічних локаторів, вони орієнтувалися в нічній темряві, вглядаючись у зоряне небо і їхні судна розтинали суцільну морську гладінь. Та ось щороку в цей час ветерани Троянської війни дивляться у вічі своєму минулому, коли світ поважав і боявся їх, і очікував від них вчинків, які б змінили хід століть. Я бачу, як вони з втомленою, меланхолійною посмішкою дивляться на нічне небо, з якого давно зникли боги. Завдяки цим небагатьом чоловікам і жінкам, які сьогодні тихо вимирають, майже забуті, ті давні вороги більше не керують нами і не знущаються з нас своєю ненавистю і своєю прихильністю.
Артуро Перес-Реверте для видання Zenda
