Вони кажуть: «Вам так буде зручніше»

Текст Артуро Переса-Реверте, фото Getty Images

Кілька тижнів тому я купив лампу для читання, одну з тих, знаєте, що з такою довгою гнучкою ніжкою. Я шукав звичайну, таку, що була у мене раніше. Двадцять років вона несла почесну службу біля крісла, допомагаючи мені читати. Покійна була серйозною, доброю, зразковою лампою. Лампою мого життя. З хорошими яскравими лампочками.

І тут виникла проблема з лампочками, бо остання запасна лампочка перегоріла, а знайти заміну не було можливості. Тож мені довелося відправити лампу на пенсію. І я пішов до магазину і купив нову.

Мене трохи роздратувало, що замість звичайного вимикача там був якийсь датчик, який вмикає і вимикає світло легким рухом пальця. «А що, інших немає?» — підозріливо запитав я продавця. «Тільки з такою системою, — відповів він — ось побачите, вона набагато зручніша».

Останнім часом, коли мені кажуть, що так «зручніше», я здригаюся, але тут ніякого вибору. Мені потрібне було світло для читання, і я купив нову лампу.

Словом, нова лампа вмикається і вимикається сама, коли вважає за потрібне. Ти витрачаєш деякий час на те, щоби відрегулювати її дотиками пальців — а це вже велике діло знайти потрібну точку — і коли ти жадібно гортаєш сторінки, а Сем Спейд ось-ось розтрощить мармизу Джоелю Кайру, світло зменшується в інтенсивності до рівня якогось непристойного інтиму.

Але найгірше те, що коли ви припиняєте читання і колупаєтеся пальцем, щоби вимкнути світло, воно-бо гасне, та коли ви повертаєтеся наступного ранку, то виявляєте, що клята лампа горіла собі всю ніч.

Тож те, що раніше було простим клацанням вимикача, тепер вимагає нахилянь: я бо мушу щоразу нахилятися, щоб увімкнути або вимкнути шнур з розетки. «Так зручніше», — сказав продавець у магазині. У сраці твоїй зручніше.

Але справа, звичайно, не в тій довбаній лампі. Хотілося б, щоби це було саме так. Просто вони мене оточили. Або вони нас, якщо ви на моєму боці. Тиждень тому в супер-пупер-моднячому ресторані я пішов помити руки. В принципі, звичайний акт, без жодних передбачуваних ускладнень. Але ніфіга. Спочатку я підставив руки під дозатор мила, який трохи почвиркав. А потім я інтуїтивно потягнув руки до активатора крана. Але кран виявився гладкою сталевою штукою, на якій нічого не було видно. Я шукав якісь ручки, педалі, але нічого не було. Ага, думаю собі — тут мабуть датчик. Для моєї зручності, звісно. Я витратив десь цілу хвилину, виконуючи магічні паси під краном, але там було сухіше, ніж у пустелі Монегрос у серпні. Тож мені довелося витерти мило паперовим рушником і повернутися до свого столу. Почувався я тоді повним придурком.

Здається, я вже писав про ці речі деякий час тому — про той ультрасучасний готель, який був справжнім кошмаром — але мені стає все гірше і гірше від цього всього. Ресторани з непрямим освітленням, де не видно, що ти їси, готельні номери, красиво оформлені в різних відтінках темряви, де немає жодного місця, де було б достатньо світла, щоби читати. Керування душем, яке вимагає, щоб користувач попередньо прослухав курс гідродинаміки в універі, і яке завжди робить воду холодною, коли ти торкаєшся панелі керування і вже стоїш під струменем… І так далі, і так далі, і так далі, і так далі, і так далі, і так далі.

Що там ще. Можу додати до всього цього той факт, що деякі дизайнери інтер’єру, які претендують на новаторство, є повними дурбецалами, тож ось вам ще історія. Це сталося в готельному номері, де я нещодавно був, там ванна кімната і спальня були розділені не стіною — що, мабуть, з точки зору дизайнерів є вульгарною вульгарністю — а красивою і елегантною прозорою скляною панеллю!

Воно може комусь і приємно, якщо з вами симпатичний чоловік чи жінка. Можна піддивитися, як вони приймають душ — чого б ні. Але в інших ситуаціях воно незручно. На щастя, у моєму випадку я був сам. Але все одно та скляна стінка не давала мені спокою.

У моєму віці не рідкість, коли надмірна вечеря, головний біль або кровотеча з простати будять посеред ночі, тож увімкнене світло у ванній, за прочиненими дверима, допомагає зорієнтуватися в темряві. Але оскільки там не було жодної стіни, окрім скляної, увімкнене світло заважало мені спати. Звісно, мені довелося його вимкнути. І коли я встав, щоб помочитися, перше, що сталося — я врізався у те скло.

І ось мій друг Реверте, тобто я, о третій годині ночі, з вантажем у сімдесят два роки за спиною, голосно і чітко богохульствує про лампи, крани, готелі, дизайнерів, виробників, архітекторів і матерів, які їх народили. Ось так.

Артуро Перес-Реверте для видання Zenda