Ми на старих воєнних фото
Текст і фото Фарука Шехича
У вірші «Fotografija» польський поет Збіґнєв Герберт описує хлопця в траві, нерухомого, мов стріла Зенона Елейського. Поет каже, що він не має з тим хлопцем нічого спільного, крім дати народження.
Той хлопець теж був поетом, до Другої світової війни. Герберт дивиться на себе на тому фото і бачить чужинця.
Так писав поет із досвідом Варшавського повстання, Голокосту та всіх жахів Другої світової війни. Я запам’ятав цю цитату і буквально пригадав її днями, коли отримав близько тридцяти фотографій від друга-фотографа. Він допоміг надрукувати ці фотографії, і таким чином оживив їх.
Це фотографії Енвера Капіча з весілля моїх друзів Нуни та Маці, для яких я тоді був дружбою, а також кілька фотографій з тусовки в чиїйсь квартирі, де ми сидимо в одностроях, п’ємо пиво і куримо. Тоді це була розкіш: мати сигарети та випивку.
Йдеться про той час, коли ми зі зброєю в руках визволяли наше місто. Ми йшли повз будинки до примарно-тихого і зруйнованого центру міста. Це був жовтень-листопад 1995 року.
Які ми були щасливі, молоді, вродливі, повні життя та оптимізму…
На весіллі ми всі в одностроях, крім Мануели Маці та ще однієї цивільної. Обличчя наші радісні, веселі, повні життя, краси і молодості. Я знаю, що в мене не було грошей, щоб купити обручку, але якимось чином обручка знайшлася, і я виконав свій обов’язок перед реєстратором. Після цього ми святкували в квартирі Алії, Маціної мами.
Я давно хотів мати ці фотографії, які Нуно і Маця довго зберігали під склом, що стоїть на столі у їхній вітальні. І я хотів, щоб їх перефотографував Діно Ісакович, фотограф Уни, дайвер і мій друг з мирних часів. Людина, яка знає річку і знає наш спосіб життя на річці влітку, бо тут, у Крупі, тільки літо було спекотним. Решта року була прелюдією до літа та водних радощів, якими ми насолоджувалися навіть під час війни, ховаючись у потаємних затонах Уни в Пашаличах, у центрі міста.
Коли сонце пригріває, життя — це купання, риболовля, катання на човні. Тут рибалки одягають білі сорочки, залишаючи пірси на легкому човні, і ковзають вниз за течією до водоспаду: там закінчується заборона і починається зона риболовлі.
Тож, про воєнні фотографії, яких я жадав роками. Я й досі вважаю, що це найвища цінність, якою я можу володіти. Щоправда, я люблю мати дорогі речі, як-от розкішні годинники. Та навіть одне старе воєнне фото перевищує вартість усіх годинників світу. Такою є шкала цінностей у моєму світі.
Коли я отримав фотографії, моєму щастю не було кінця. Я хотів розіслати їх усім знайомим і написати: «Подивіться, які ми були щасливі, молоді, вродливі, повні життя та оптимізму. Якими ж ми були по-юнацьки наївними, коли вдивлялися у майбутнє, яке нас чекає. Воєнна травма нічого не змогла нам зробити, бо ми перемогли смерть і руйнацію матеріального світу. Ви бачите, яка чиста і більша за життя наша краса?» Я хотів щось таке написати. Але потім сховав і фото, і ці слова. Я надіслав деяким дорогим мені людям дві фотографії, які мене вразили найбільше, от і все.
Я постійно думав про ті фотографії, про нашу чистоту і насолоду життям, хоча на той час війна ще тривала і наші тіла були закуті в камуфляжні візерунки.
Через кілька днів я дійшов висновку, що досі люблю ці воєнні фото й обличчя на них, але мій досвід неминуче почав долати шлях від початкового захвату до деяких інших емоційних нюансів.
Чим я милувався на наших воєнних фото?
Молодістю і сяючою чистотою наших тіл, сповнених життя. Ми пройшли через війну незаплямованими. Наші обличчя сяяли яскравіше від усіх небесних світил, що світять ясними літніми ночами. Зорі й галактики не мали в собі стільки радості і життєвої сили. Ми сяяли в зруйнованому та охопленому привидами місті, яке ще мало наповнитися людським життям.
Ми вистояли, це була наша найбільша перемога
Я захоплювався життєвою силою, яка була в нас, непохитною силою життя, яка міститься в найменшій травинці. Це було те, що не можна знищити, стерти, як би хтось не намагався це з нами зробити. Ми вижили, і це була наша найбільша життєва перемога. Ми виживали як крихітний клан однодумців, спілкувалися, коли могли. Ми пили, їли (хоча здебільшого голодували), голосно сміялися або гірко тужили, коли помирав хтось дорогий нам. А ще ми відданно та пристрасно билися.
І, може, ті фотографії стали такими безмежно важливими для мене, бо тепер я маю матеріальний доказ того, що наша краса і сила сильніші за їхню потворність і зло? Багато хто бачив ті картини війни — як злочинці копають ногами людські тіла чи катують невинних людей. Наші фотографії виступають як контрапункт жаху, свідками якого ми стали, тому наша перемога над смертю та злом вагоміша.
І, можливо, я їх ціную тому, що вони є незаперечним доказом: фото можна показати іноземному знайомому чи приятелеві і сказати: «Бачите, ми не жахливі варвари, ми були звичайними собі людьми, які слухали нью-вейв чи ґранж. Це ми, такі ж люди, що й у Лідсі на The House of Love або на концерті Cocteau Twins. Ми такі ж, як і будь-які люди нашого покоління у світі до того, як велика залізна завіса війни відокремила наше життя від решти світу».
Можливо, тому я люблю ці фотографії. Вони як монети зі стертого минулого, як римські монети нашої особистої імперії.
Нехай ніколи ні з ким не станеться…
Через кілька днів моє ставлення до фотографій змінилося. Якась меланхолія і трохи смутку вселялися в мене, коли я роздивлявся фото. Я був беззахисним перед приголомшливістю нашої вразливої молодості та краси. Тоді я згадав цитату Герберта, а він належав до групи поетів, котрі називали себе «зараженими смертю». Він сказав, що його обличчя на старому фото стало йому чужим після апокаліпсису Другої світової війни.
Також згадалася цитата Леслі Полза Гартлі: «Минуле — невідома країна, там інші закони».
Хоча я почав бачити себе та своїх друзів мало не дорогими гостями з невідомої землі, я почувався задоволеним, бо цими фотографіями підтвердив своє право на цю невідому землю та її незвичайні закони.
Тоді я згадав речення, яке я сказав англійською редактору The Calvert Journal, і яке я не перекладатиму, оскільки воно краще звучить англійською: «War erases everything. How else can I claim my past except through stories?»
Ось так письмо рятувало мене незліченну кількість разів. Фотографії безпечні. Наше минуле безпечне, воно має своє життя. Іноді, коли я пишу, за допомогою пам’яті спускаюся в нього, як у тунель, а відтак виринаю. І я утопічно бажаю, щоби те, що сталося з нами, ніколи ні з ким не повторилося.
Фарук Шехич, 29 листопада 2021 року
Повоєнний роман Фарука Шехича «Книга про Уну» видано українською мовою у 2022 році.
Буктрейлер від Видавництва «Астролябія»:
