Місця, звідки ніколи не повертаються
Текст Марії Хосе Солано. Фото: Jeosm
Двадцять років на території команчів
«Для воєнного репортера — це місце, де інстинкт підказує зупинити авто й розвернутися. Місце спорожнілих доріг і спалених будинків, де, здається, завжди сутеніє, де ступаєш, притиснувшись до стіни, коли чуєш звуки пострілів звіддаля, і вслухаєшся у свої кроки по битому склі. Терени війни завжди всипані битим склом. Територія команчів — це там, де чуєш хрускіт під черевиками і, хоч не бачиш нікого, знаєш, що за тобою стежать».
Ці рядки Артуро Перес-Реверте написав у далекому 1994 році. Через три роки був написаний сценарій для екранізації «Території команчів» (історії війни, за визначенням Переса-Реверте), яка вийшла у 1997 році.
Минуло вже 20 років з часу прем’єри, і ми в Zenda вирішили віддати шану і зафільмованій історії війни, і блискучій книзі, яка сьогодні є класикою журналістики, і одному з її головних героїв — Хосе-Луїсу Маркесу.
Не завжди є можливість поговорити віч-на-віч з героєм книги. Не завжди вдається сісти навпроти живої легенди. Маркес — це і те, й інше.
Хосе-Луїс Маркес вітає нас у садку свого будинку в горах Мадрида. Одинадцять років тому він покинув свій Betacam і тепер живе там, де виросли його старші доньки, з дванадцятирічним сином Артуро та цуценям німецької вівчарки.
Перес-Реверте розповів був, що біографія Маркеса охоплює понад чверть століття воєнної історії — від В’єтнаму до Балкан, через площу Тяньаньмень. Я усміхаюся цьому невисокому й жилавому сивочолому чоловікові з примруженими від сигаретного диму очима, який запрошує нас до вітальні. Він дивиться на мене, ніби оцінюючи і не довіряючи. А я ж просто усміхнена незнайомка, і в цій ситуації я виграю, бо я знаю, хто такий Маркес. Я також знаю (дізналася про це, коли була ще зовсім юна), що коли придивитися уважніше, то можна виявити, що є люди, у яких біографія написана на обличчі.
— Ви впізнаєте себе в Маркесі з «Території команчів»?
— Овва! Ще й як впізнаю. Артуро мене дуже добре знає, і оскільки він мене дуже добре знає, то зобразив мене ідеально. Просто прекрасно розписав. Усе хороше і все погане. Тож, бачте, я впізнаю себе в тому хлопцеві з книжки. Ми тоді були в Югославії, коли він вирішив писати книгу, і він зразу мені про це сказав. Пам’ятаю, ми були разом у кімнаті, і він такий каже, що в нього є чітка структурована ідея, і що він збирається використати мене в ній, якщо я не заперечую. Звісно, я сказав йому «ні». Цікаво, що ти там таке задумав — дивись, не сильно бовкай язиком.
— Чи є щось у книзі, з чим Ви не згодні? Чи таке, про що б Ви не хотіли б, щоб було розказано?
— Ні. Чесно, мені було байдуже до тих подробиць про мене, бо дорогі мені люди вже й так знали про мене всякого, тож їх уже ні чим не налякаєш.
— А Ви впізнаєте у Барлесі оповідача цієї історії — Артуро?
— Так… звичайно, — обережно каже він. — Дуже добрий оповідач. Дуже добре відобразив, скажімо так, ситуацію, — Маркес посміхається по-вовчому, ніби не зовсім задоволений відповіддю. — Але чи можу я сказати, що та ситуація була аж такою важкою? Подивимось, якщо вже Ви тут, і тема зачепила, то що ж. Спробуймо, добре? — І його очі весело заблищали.
Я хочу той танк
— Направду, Артуро був таким, як у книжці. Точнісінько таким, як у книжці. Але правда й те, що він був трохи занудний. Я ось про що. Він робив багато дублів у репортажах — жадав домогтися сильніших образів… і так далі, і тому подібне.
Він кілька секунд зосереджено дивиться на закриту книгу на скляному столі, мовчки скручуючи третю сигарету, і я думаю, що, можливо, ці його слова — це щось більше, ніж просто слова. Що є місця, з яких ти ніколи не повертаєшся.
— Пригадую, — продовжує Маркес, ніби повільно витягуючи з пам’яті зображення, — що одного разу Артуро сказав мені, що ми маємо зіграти невеличку п’єсу. Ми були в Югославії, і там була така вулиця, великий, довгий проспект, і з нами трапилася дуже смішна ситуація. Звичайно, на війні немає нічого смішного, але це було смішно. В кінці вулиці стояло кілька сербських танків, а хорвати поставили гармату посеред вулиці й били по танках прямим наведенням. Зав’язалася артилерійська дуель. А ми були в хатині, повній боєприпасів, що було справжнім божевіллям, і картина була така: вулиця, танки, гармата, напівзамаскований будинок, повний боєприпасів; один хлопець біжить з набоєм, заряджає гармату і вертає назад, поки інший хлопець смикає за мотузку, щоб вистрілити.
І тут Артуро мені каже: «Знаєш, треба записати стендап, щоби на фоні танка». Тисне й тисне, що треба зняти, і щоби танк був на фоні. Уявіть ситуацію, про яку я вам розповідаю. Звичайно, я сказав йому, як той танк можна зняти? Це треба там стати посеред вулиці, під перехресний вогонь, щоби було видно той клятий танк. Артуро продовжує наполягати. Я сказав: «Гаразд, ти хочеш побачити танк? Тоді ходімо». Я схопив камеру і почав йти по дорозі до того довбаного танка.
Серби, що були біля танка, не могли в це повірити. Вони хитали головою, ніби кажучи: «Та як таке може бути? Звідки вони такі взялися? І що з ними робити — віддавати їм честь чи, може, пристрелити»? Коли ми нарешті підійшли, Артуро став перед танком і швидко записав стендап. А я йому кажу: «Почекай, мені здається, в тебе якось не вийшло. А ну, спробуй ще раз»… І я змусив його зробити три чи чотири дублі.
Ми засміялися. Я сказала йому, що це ж його знаменита підколка з книги — епізод у Борово-Насельє. Схоже, Маркес почувався більш вільно, і мені навіть здалося, що я помітила у ньому проблиск щастя від того, що він знову почув цю назву, хоч і від незнайомки.
— Точно, — сказав він, все ще дивлячись на мене, — Борово-Насельє.
Тактика виживання
Барлес/Артуро розповідав мені про той епізод у Борово-Насельє, який він у книзі закінчив словами: «Та, попри все, їм подобалося працювати разом. Обоє насолоджувалися цим способом життя та своєрідним почуттям гумору, інтровертним і в’їдливим».
— Як це було працювати з Барлесом, працювати разом?
— Ми були цільною командою. Як добре перемішана кава з молоком. Правда в тому, що мені не дуже хотілося працювати у важких місцях. Та, зрештою, це була війна, і ми намагалися працювати якнайкраще. Я думаю, що ми працювали добре. Ми робили хороші речі разом. Десь так.
— «Територія команчів» — це історія війни, але також історія братерства, якому Барлес/Артуро надає великого значення. Що Ви думаєте з цього приводу?
— Ми добре ладнали. І в нас було багато сутичок. Багато, багато, багато, багато-багато-багато-багато, але це були звичайні робочі сварки. Коли двоє людей працюють разом день за днем, ще й в таких ситуаціях, сутички неминучі. Іноді ми навіть хапали один одного за горлянки, але то було вивільненням нервів, адреналіну, щоб мати змогу продовжувати працювати. Але ми потім мирилися. Я пам’ятаю, наприклад, що після того, як ми посварилися, він прокидався вранці, я снідав, і він з’являвся з таким дерев’яним обличчям, яке у нього буває, коли він розлючений, і йшов до мене, похитуючись, своєю характерною ходою. Сідав, не кажучи ні слова. І тоді я говорив якусь смішну нісенітницю, яка спадала мені на думку, а він сміявся, і тоді злість минала.
Мені добре було працювати з Артуро. Це важкі і складні часи, і ти не можеш працювати з ворогом. Ти маєш бути з кимось товариським. Моменти очікування або напруження; години в машині посеред палаючого міста або на дорогах, занесених снігом; простої на блокпостах посеред озброєних людей; або автомобільні дороги, де підозріло росте трава, не прим’ята колесами — безпомилковий знак того, що міна чекає на машину, на когось необережного, неуважного, на того, кому доведеться на неї наступити в той день. Усе це ви маєте пережити з кимось, кому довіряєте, і хто довіряє вам.
— Що ви думаєте про «Територію команчів» як про історію війни? Чи такою була війна, як про неї розповідає Барлес?
— Війна… — Маркес задумливо клацає язиком. — Війна буває різною, чи не так? У книжці він розповідає про війну в місті, яка зовсім не схожа на інші війни… що я можу вам сказати… у В’єтнамі чи Іраку, наприклад. Там відбувалося варварство, але ми, журналісти, могли їздити туди-сюди.
Сьогодні я можу запевнити Вас, що найважчою війною, яку я пережив, була та, — він показує на книгу здалеку, не торкаючись її, так, ніби всі битви сховані на її 165 сторінках, — війна в Югославії. Ми були всередині, розділяючи війну, яка не була нашою власною. У Сараєво перейти вулицю означало наразитися на кулю снайпера. Ти прокидався, а в тебе не було води. А коли закінчувалася їжа — це був кінець для всіх, для селян і для тих з нас, хто там працював.
Я бував у містах, де точилися бої. Вони тривали один, два, три дні. Але в Сараєво це було три роки безперервно. Це було справжнє божевілля. Кажуть, щодня падало 7000 бомб. Це були нескінченні муки. Ти не знав, де і коли в тебе можуть влучити.
— І як Ви це витримали?
— Мабуть, в роботі. У всьому тому злі я був у своєму світі, і коли я дивився на Сараєво через камеру, я бачив щось на кшталт фільму, щось ніби нереальне. Я зосереджувався на кадрі, на вазі камери на плечі, на світлі. На таких речах. Це була моя робота.
Нас обстрілювали, як і всіх інших. Іноді ти працював і помічав, як поруч з тобою дзижчать кулі, дзи-и-инь, раз, дзи-и-инь, два, і ти думав, бляха, третя куля влучить у мене, тому що той хлопець стріляє прямо по мені. Але ти продовжуєш працювати, і тому тобі начхати на те, що відбувається за межами кадру в той момент. Видошукач камери давав мені дистанцію, і це давало мені силу. Це давало мені енергію.
— Барлес/Артуро сказав, що «природа війни ось у чому: кілограми, кілограми і тонни уламків металу, що розлітаються навсібіч. Кулі, осколки і снаряди з прямими, кривими, лінійними чи довільними траєкторіями, кавалки сталі та заліза, що летять зиґзаґом, відбиваючись то тут, то там, перетинаються в повітрі, простромлюють шкіру, виривають кусні м’яса, трощать кістки, забризкують кров’ю долівку і стіни». Це все так буквально?
— Звісно, що так. Пам’ятаю, одного разу ми їхали через аеропорт (це звучить трохи як у кіно, тому я рідко про це розповідаю), але я присягаюся, що відчув, як у мене стріляв якийсь снайпер, і куля пройшла переді мною через обидва вікна. Я відчув холод кулі, що розрізала повітря. Клянуся вам. Ми їхали в Сараєво, коли нас зустріли журналісти CNN, і коли вони сказали нам, що їдуть у район аеропорту, я пам’ятаю, що попередив їх про присутність снайпера. Незабаром ми дізналися, що операторка CNN була поранена розривною снайперською кулею прямо на тому місці, де я відчув той блискавичний холод. Куля розтрощила їй нижню щелепу. Вона дивом вижила, їй відновили обличчя, як змогли, і вона досі жива, але уявіть собі, як їй, бідолашній, живеться. Війна і кулі — це дуже неприємна річ.
Його картини були війною
— Як Вам живеться без війни?
— Чесно кажучи, іноді я забуваю про все, про своє минуле життя, щоб спокійно жити теперішнім. Та іноді дуже сумую за тим життям. Бо це така робота, яка не вилазить з голови. Кожного разу, як ти вмикаєш телевізор, дивишся новини, твоя голова каже тобі: «Ось де ти мав би бути». Я впевнений, що якби я прожив сто років (чого не буде, бо хочу скоріше померти), то відчував би це й тоді. Це нікуди від мене не поділося.
Мені було 18, коли я поїхав до В’єтнаму. І коли я туди потрапив, щось всередині мене сказало: «Хлопче, це твоє». Мені не подобалася війна. Мені подобалося працювати на війні.
— Барлес у «Території команчів» каже, що Ви не просто були на війні, Ви самі були подобою війни. Що ви думаєте про цю фразу?
— Я працював на телебаченні, і там є багато різноманітної роботи: олімпіади, футбол, речі, які зачудовують людей. Але я ніколи не проміняю війну ні на що. Мені подобалося там жити, мені було добре, комфортно. Я також думаю, що я навчився пересуватися, ефективно функціонувати в тому середовищі, і я думаю, що я дуже добре міг впливати на людей чи контролювати їх. Наприклад, я міг сказати солдатам в лице усе, що я думаю, і у мене ніколи не виникало проблем. Пам’ятаю, одного разу до мене прийшов товариш з розбитим обличчям і сказав: «Це твоя вина, тому що я думав, що зможу наперти на солдата, як ти, а він вдарив мене по обличчю прикладом М-16».
Для цього треба мати тактику. І нюх. Звичайно, це 40 років воєн, пересування по місцях, де є хлопці зі зброєю. Ти виробляєш власну тактику. Наприклад, в Ізраїлі треба було знати, що більшість солдатів — латиноамериканці, тому треба бути обережним у висловлюваннях. Тож там, перш ніж сказати їм щось уїдливе, я вдавався до універсальної теми — футбол, «Реал Мадрид», «Барселона». Щось таке. І з того, яким тоном вони мені відповідали, я знав, що треба стежити за словами.
Нюх і досвід завжди працювали на мене… Чистий ветеранський нюх, який дозволяє швидко зрозуміти, як далеко ти можеш зайти. Іноді натиснути, іноді — вклонитися. Зі самого початку я поставив собі за мету навчитися цим речам. Коли я був у В’єтнамі й вирішив, що це мій шлях, я доклав усіх зусиль до навчання, щоб не приїжджати на кожну війну як новачок. На війні новачок нічого не їсть.
Портрети війни
— Барлес/Артуро описує вас у «Території команчів» так: «Маркес був русявий, невисокий, жилавий і сіроокий, — дівчата вважали його привабливим». Як би ви описали тодішнього Барлеса/Артуро? Того, що належав до Племені репортерів?
Маркес запалює щойно скручену сигарету. Він посміхається майже сором’язливо, мовчки дивиться на двері, ніби шукаючи аварійний вихід. Потім дивиться на мене, не відповідаючи. Бляха з цим питанням! Минає двадцять дві довгі секунди мовчання.
— Ну, значить так, — нарешті каже він. Я б описав Артуро як серйозного, працьовитого і трохи зарозумілого. Ви ж напишете це все з любов’ю, бо я говорю це з любов’ю, так? — Він посміхається. — Крім того, я пригадую ситуацію, яка ідеально визначає те, що я кажу про «трохи зарозумілого», зараз розповім.
Був один журналіст, який працював на заміні в іспанській газеті «La Vanguardia». Я ніколи не знав, звідки він був родом, але його звали щось типу Габріель Росас Флорес або Флорес Росас Росас. Щось таке. Він возив солдатів і найманців туди-сюди на своїй машині, чого журналіст ніколи не повинен робити, бо якщо ти стаєш учасником, то можеш бути застрелений тими, хто на тому чи іншому боці. Й інших журналістів можуть пристрелити теж. Якщо імбецил перевозить озброєних людей в машині для преси, то, звісно ж, по всій пресі потім стрілятимуть. Він ходив по готелю в шоломі з написом «Народжений вбивати», з пачкою «Вінстона» за ремінцем шолома і з автоматом «Скорпіон». Він закінчив тим, що схибнувся з розуму, залишив журналістику і зайнявся стріляниною, створивши міжнародну бригаду, яка влазила в якісь темні історії.
І от, ми перетнулися з цим персонажем у хорватському місті Осієк. Цей тип написав якусь погань про іспанських журналістів і пришпилив той папірець до готельної дошки оголошень. А на той час війна була вже в такій фазі, що ми не могли терпіти подібних жартів. Артуро взяв ручку і написав відповідь у такому тоні, що тому «флореросасу» це зовсім не сподобалося б, якби він таке прочитав. Так воно й сталося. Ми, іспанська преса, працюємо в готелі, і тут з’являється цей хлопець з трьома бугаями, на яких дивитися було страшно, і гнівно гукає: «Хто це написав»?!
В абсолютній тиші дуже повільно підводиться Артуро і каже: «Ну, я написав».
Що там почалося — громи й блискавки. Врешті, той тип сказав нам, що в нас є десять хвилин, щоби звалити з міста. Ми собі встали, й пішли. Той хлопець не дуже добре знав Реверте — звісно, ми нікуди не поїхали. Та наш «колега» контролював місто, і йому вдалося закрити його для нас: ніякої кави в барах, ніхто не давав нам телефонів, щоби подзвонити чи попрацювати, і все таке. Двері зачинялися в нас перед носом. Ми були як Ґері Купер у вестерні «Сам на сам» перед бандою вбивць.
«Ми не поїдемо, бо мені це не по кишені», — сказав Артуро. І почалася битва між його зарозумілістю й зарозумілістю хлопця з пістолетом. Не варто було в це встрягати, але я вже казав раніше, що Артуро був, так би мовити, трохи зарозумілим.
Друзі, готелі, «no pictures»
— Прожити стільки місяців на території команчів, напевно, було нелегко. Що вам запам’яталося найяскравіше?
— Так, це було нелегко. Лише найсильніші виживали. Я маю на увазі найміцніші з найміцніших (торкається голови). Є о́брази, місця, імена, які зі мною назавжди. Наприклад, Дубиця, де я зробив кілька фотографій, які вважаю одними з найкращих, принаймні для себе. На них не було жодного пострілу, але вони давали дуже чітке відчуття образів війни-війни: молоді хорватські солдати, молоді хлопці, що відступають після дуже важкої битви. Виснажені, не маючи навіть сил радіти тому, що вони живі. Ці фотографії були дуже гарні, дуже добре відображали те, якою була війна.
Я пам’ятаю пекло Добриньї, район снайперів, тир біля аеропорту Сараєво, куди ми іноді ходили на shopping (полювання на вибухи — репортери ховалися за стінами, а після падіння міни вибігали, щоб зафільмувати дим, полум’я і уламки). Одного разу ми поїхали на вечерю в ресторан, який щойно відкрився. Ми поїхали на мотоциклі нашого друга Міґеля Хіля-Морено на прізвисько Моджахед. На повній швидкості крізь це божевілля непроглядної темряви, освітлюючи дорогу маленьким ліхтариком. Навіть на війні життя триває.
А ще я пам’ятаю кукурудзяні поля Вуковара і хорватського вояка з елітного підрозділу «Зебри», який кричав мені «no pictures» в Кукунєваці, і листівки з Мостара. І хоробру Ядранку, нашу перекладачку. Або мою звукорежисерку, яка, коли ми збиралися на роботу і вона бачила, як Артуро одягає тенісний браслет, закриваючи скло годинника, щоб уникнути відблисків, лякалася і казала мені, що не піде, бо знала, що коли Артуро так робить, значить ми збираємося йти працювати у пекло. Я маю багато спогадів, хоча й не можу сказати, який із них найяскравіший.
— Ви теж пам’ятаєте «Holyday Inn» у Сараєво, легендарний готель для журналістів?
Очі Маркеса звужуються від тютюнового диму.
— Чи пам’ятаю я його? — посміхається він, підносячи до губ вічну сигарету. — «Holyday Inn» був моїм домом.
Навіть у важкі часи, коли ні в готелі, ні деінде нічого не залишалося, коли ми випили весь до останньої краплі «Vranac», а в роті нічого не залишилося, коли не було світла, води, а іноді й стін у кімнаті, бо скрізь падали бомби, це місце було настільки близьким як дім, наскільки це взагалі можливо.
Іноді я думаю, що мені варто повернутися. Я б дуже хотів повернутися туди перед смертю.
— Що для вас смерть, Маркесе?
— Ще одна частина життя.
— А що таке страх?
— Страху не існує.
— А дружба?
— Це продукт, який найчастіше підробляють. Люди часто користуються дружбою легковажно, а для мене вона має велику вагу.
Друг — це той, з ким ти ділиш останню пляшку «Vranac», або той, кому ти довіряєш, коли він каже «ходи сюди» на мінному полі. Той, з ким тобі добре працювати навіть на території команчів. Ми з Артуро були найкращою командою, бо були друзями.
Ранок ясний, і ми виходимо в садок, бо Jeosm хоче пофотографувати Маркеса та його дорогоцінне цуценя німецької вівчарки. Маркес незворушно позує перед камерою Jeosm, спеціально призначеною для фотографування крутих хлопців. Увечері Jeosm надсилає мені фотографії, і я довго їх розглядаю. Час, старість і життя з його невпинним розпадом не можуть, однак, повністю позбавити деяких чоловіків мужності.
На екрані ноутбука я порівнюю дві фотографії Маркеса з різницею у 20 років. З тихим подивом пересвідчуюсь, що його характерний погляд не змінився. «Погляд людини, котра здолала найдовші тисячу метрів у своєму житті; тисячу метрів, які назавжди відділяють її від тих, у кого ніхто ніколи не стріляв».
Марія Хосе Солано, Хосе-Луїс Маркес, видання Zenda
29 листопада 2017-го року
Видавництво «Астролябія» готує до друку роман культового іспанського автора Артуро Переса-Реверте «Територія команчів». Це концентрована оповідь про плем’я воєнних репортерів і розмисел про єство війни.
Друковане видання вже сьогодні можна передзамовити на сайті Видавництва «Астролябія» за доброю ціною.
