Носоріг Мерфі

Текст і фото Артуро Переса-Реверте

Я оце патраю свої шухляди, спалюю папери, наводжу лад. Це мабуть що старий рефлекс, інстинкт репортера, ким я був протягом двадцяти одного року.

Коли ти спинявся в одному з тих готелів, які тоді були твоїм домом, без скла у вікнах і без води в кранах, і тобі треба було їхати в невідомому напрямку, ти намагався залишити все в порядку: сорочки складені, брудний одяг в сумці, папери і документи на виду, на випадок, якщо хтось інший буде забирати номер. Напевно, це закарбувалося в мені, тому що іноді я почуваюся, як і тоді. А потім, цей. Починаю прибирати в шухлядах.

Вчора я знайшов Мерфі, маленького носорога: дюймову іграшку без одного вуха, бо багато років тому він потрапив до рук — точніше, до іклів — мого пса Морданта, і хоча я порятував того носорога, та не зміг запобігти каліцтву. Річ у тім, що ця м’яка іграшка, названа на честь відомого закону Мерфі (канапка завжди падає маслом додолу), була талісманом команди TVE* під час першої війни в Перській затоці, між 1990 і 1991 роками, і жила на приладовій панелі автомобіля Nissan, яким ми прибули до Кувейту разом з американськими військами.

Сьогодні мало хто пам’ятає цю історію. Ірак — під проводом диктатора Саддама Хусейна — вдерся до Кувейту; очікувалася американська відповідь на агресію. Я щойно повернувся з Мозамбіку, і Міґель-Анхель Сакалуґа, заступник директора відділу новин, відправив мене замінити репортера, який занадто довго перебував у Саудівській Аравії. Я приїхав у Дахран, звідки мав розпочатися наземний наступ, і висвітлював цю історію для новин, сподіваючись, що ситуація загостриться, як воно й сталося.

Команда TVE, що перебувала там, була великою — шість чоловік, і зупинилася, як завжди, в готелі, який став штаб-квартирою міжнародної преси. Тоді оператором був мій друг Хосе Луїс Маркес** (пізніше він виїхав до Багдада) — і це робило очікування більш терпимим.

Наближалося Різдво, а ми вже три місяці працювали у важких умовах, тож я попросив керівництво Torrespaña*** виплатити моїм багатостраждальним колегам премію — по п’ятдесят тисяч песет кожному (за себе не просив). А ті щури відмовилися платити. То я посадив усю команду на літак, взявши квитки першого класу, і ми полетіли зустрічати Святвечір із сім’ями, що коштувало TVE більше ніж утримана виплата.

Ми повернулися 1 січня вчасно, щоб зробити репортаж про початок авіаударів, але виникла проблема: наші готельні номери були зайняті іншими репортерами. Нам довелося зупинитися в обшарпаному готелі, задалеко для роботи. Але я був у цьому бізнесі вже багато років і знав, що до чого. Тож я попросив у продюсера своєї команди тисячу доларів у конверті — не пам’ятаю, як ми потім це обґрунтовували, але щось придумаємо, сказали собі — і пішов до менеджера іншого готелю.

Так, коли я був репортером, я обманював, шахраював, давав хабарі, порушував стільки іспанських та іноземних кримінальних кодексів, що той день у Дахрані був завданням для дитячого садочка.

Менеджер готелю прийняв мене у своєму кабінеті, дуже люб’язно, але висловив жаль з приводу того, що не може задовольнити моє прохання. Я все розумію, — відповів я, невимушено поклавши конверт на стіл, — але раптом коли з’явиться щось підходяще, то маякніть. Він подивився на мене дуже суворо, а потім, не відкриваючи конверта, сховав його в шухляду. «Можете бути в цьому впевнені», — сказав він.

Через годину, коли я приїхав до нашого обшарпаного готелю, продюсер сказав, що вже дзвонили з іншого готелю, бо того ранку, за збігом обставин, там були вільні номери: бунгало біля басейну і чудовий номер на четвертому поверсі. В тому номері я знайшов коробку цукерок і плюшевого носорога з прикріпленою до ноги карткою готелю, з підписом режисера.

Так от Мерфі й став частиною команди TVE. Протягом наступних трьох місяців він супроводжував нас у хроніках і прямих репортажах для телебачення, і, нарешті, взяв участь з нами у звільненні Кувейту, увійшовши одного світанку в пустелю, через мінні поля, під чорним від диму небом, на якому сочилися червоні язики від палаючих нафтових свердловин.

І тепер, тридцять чотири роки потому, коли я набираю на клавіатурі цей спогад, ось цей носоріг — стоїть переді мною, з відстовбурченим вухом і маленьким фетровим ріжком на морді, і дивиться на мене своїми темними скляними очима. А я проводжу пальцями по його спині, ніби вітаю старого товариша.

Артуро Перес-Реверте, видання Zenda

27 вересня 2024-го року

Примітки з роману-репортажу «Територія команчів» Артуро Переса-Реверте, що готують до друку у Видавництві «Астролябія»:

*TVE — Televisión española (з ісп.: Іспанське телебачення) — національна телекомпанія Іспанії, заснована в Мадриді у 1959 році.

**Хосе-Луїс Маркес-Леон (1950 р. н.) — оператор Іспанського телебачення, з яким Артуро Перес-Реверте працював воєнним репортером. Хосе-Луїсу Маркесу автор присвятив роман «Територія команчів».

***Torrespaña — скорочення від Torre de España (з ісп.: Вежа Іспанії) — головна будівля Іспанського радіо і телебачення в Мадриді.