Ойкофобія — ненависть до місця, в якому живеш

Текст Артуро Переса-Реверте, фото Getty Images

Я стою на терасі кафе в північному італійському місті, і за пів години бачу, як повз мене проходять з десяток мусульманок із закритими, крім очей, обличчями. Деякі з них тримають дітей за руки, інші котять візки з покупками. Спостерігаючи за ними, я думаю про холодну невідворотність історії, про те, що геополітична трансформація Європи сьогодні відбувається на човнах, і що хвилі іммігрантів є незворотнім фактором цивілізації: нового світу, несхожого на попередній. Але роблю висновок, що помічати таке, коли ти вже у віці й маєш бібліотеку, не є ані драматичним, ані жахливим. Історія складається з цивілізацій, що занепадають, і ми не завжди маємо привілей бути свідками занепаду однієї з них.

Зрозуміло, що Європа завжди була місцем змішаних рас, де нещастя часто походили від фанатиків пуризму раси, релігії, сім’ї чи племені. І що ті, хто може похвалитися вісьмома чистими від пилу і полови прізвищами, були причиною багатьох зол і трагедій. Але ми говоримо про інше. Вже не про мови, території чи релігії, а про соціокультурні конгломерати, міста, балканізовані на чужі одна одній спільноти. Наближається інша Європа і нічого не можна зробити, щоб цьому запобігти. Можливо, і ніколи не можна було, і просто так сталося, що дзвони годинника історії зараз б’ють голосніше.

Будьмо відвертими: імміграцію не можна зупинити, та й неможливо зупинити, бо вона неминуча і необхідна. Без цієї робочої сили, без нової крові життя тут було б нежиттєздатним, економіка пішла б під три чорти, демографічна піраміда була б жахливо перевернута, а соціальне забезпечення було б неможливим. Європейський громадянин, який виріс на соціальному забезпеченні і ослаблений ним, витісняється молодою кров’ю, законними амбіціями й завзятістю більш витривалих і голодних людей. Одного погляду достатньо, щоб побачити, хто заслуговує на майбутнє, а хто — на життєву канаву. Мультикультуралізм — це небилиця. Історія показує, що одні культури штовхають інші. Але найсильніша з культур, та, яку найкраще підтримують ті, що її приносять, завжди в кінцевому підсумку нав’язує себе. І в сьогоднішній Європі найбільш послідовним є іслам.

Це, на мою думку, головна проблема старого континенту: невичерпний конфлікт — наслідок європейського боягузтва, жадібності та дурості.

Уряди, боячись бути названими ісламофобами або расистами, десятиліттями наступають на одні й ті ж граблі, нічого не виснувавши з питань безпеки, геттоїзації та впровадження ісламських законів у містах і селах. Майже вся Європа дивиться крізь пальці на звірства, які ісламські релігійно-соціальні гнобителі чинять у своїх країнах проти своїх громадян; і лише побіжно засуджує або переслідує трансплантацію таких ганебних явищ. В Іспанії, не зважаючи на близький приклад Франції, неувага межує зі злочином. Влада всіх відтінків і кольорів ігнорує реальність нетрів і те, що говорять у деяких мечетях. Вони не беруть до уваги приклад Франції і Марокко, де потенційно конфліктних імамів уряд задобрює грошима. На все це має бути причина.

Виявляється, в Іспанії, як і в інших країнах Європи, на які припадає частка імміграції, важливо отримати вигоду з цього питання. Нам продають відсутність видимого конфлікту як доказ асиміляції та інтеграції. Натомість бізнес-клас отримує дешеву рабську працю. Навіть гучні ліві мають свою вигоду: забуваючи про репресованих і вбитих жінок в ісламському світі, європейська демагогія, що живе за рахунок дотаційного Камелоту, має можливість піднімати прапори, носити куфії, називати сімнадцятирічних правопорушників дітьми, називати расистом будь-кого, хто протестує, коли у нього вкрали мобільний телефон або зґвалтували доньку. Ліві зі спокійною душею виходять на демонстрації і підтримують ісламських фундаменталістів, яких вони мають за порядних мусульман. Ці демонстранти змішують релігійних екстремістів з проблемами біженців, боротьбою з капіталом, американським імперіалізмом і втомленим блазнем франкізму (вони забувають або й не знають, що ніколи не було більш ефективної політики дружби і добросусідства з Марокко, ніж та, яку провадив диктатор Франко).

Як же незручно згадувати тепер застереження проти чадри і покірності жінок, які виголошували такі справжні феміністки, як Елізабет Бадінтер та іспанка Роса Монтеро. Було б добре, якби багато простих і неофіційних людей поспілкувалися з загартованими алжирськими феміністками, загартованими десятьма жахливими роками боротьби проти ісламського терору. Це підводить нас до суті справи: мусульманські іммігранти, які залишають за собою злидні, але приносять свою релігію і спосіб життя. Оскільки Європа, егоїстична і дурна, не змогла запропонувати їм інтеграцію і справжню рівність, вони відчувають себе більш комфортно зі своїми власними шляхами і звичаями. Саме тому багато мусульманських мігрантів виховують своїх дітей не в менталітеті країни перебування, а в менталітеті країни, з якої вони приїхали. Вони мають свої мечеті, райони, школи і телебачення; вони користуються правами, які неможливі в країнах їхнього походження, але коли справа доходить до дотримання обов’язків, вони вимагають іншого ставлення через свою релігію. І оскільки вони не дурні, то знаходять притулок у нашій власній риториці. Молодь зневажає нас як слабких і суперечливих, а радикальний іслам вважає сильним і привабливим. Європа — це ракова пухлина, кричать вони, іслам — це рішення. З вашою демократією ми знищимо вашу демократію. І так далі. Це слово придумали греки: ойкофобія — ненависть до дому, до місця, де ти живеш.

Проблема полягає в цьому протиріччі. Соціальна необхідність вимагає, щоб іммігрант був прийнятий та інтегрований; але його культурна та історична спадщина протистоїть культурній та історичній спадщині Європи, яка сьогодні не в змозі бути чіткою. Ось чому ці мусульмани повинні продовжувати залишатися самими собою: вчителі, яких засуджують за розмови про шинку або згадки про Реконкісту, протести в автобусах і в місцях, де є собаки — нечисті тварини згідно Корану, за рекламу з легенько одягненими дівчатами, за оголеність на пляжах. Додайте до цього імамів, які пояснюють, як бити дружину, не залишаючи слідів, і вийти сухим з води на курсах з прав людини, які схвалюють вбивства в ім’я честі або пишуть, як саудівський Абдулла аль-Карні: «Не дайте себе обдурити Заходу, його ідеям і моді, і пам’ятайте, що жінки, які виїжджають з дому на заробітки, самі несуть відповідальність за руйнування своїх сімей».

Скажемо те, що не наважуються сказати ті, хто мав би: це не дебати між рівними, це Європа, ми належимо до цивілізації, яка має вищі права і свободи.

Вони б мене вже вбили, — каже голландка сомалійського походження Аяан Хірсі Алі. Тут ми не керуємо з церков чи мечетей, ми ставимося до жінок як до вільних, а не як до власності чоловіків і родичів-чоловіків, і нам не треба їх прикривати тканиною, бо ми виховані так, щоб їх поважати. Тут немає розбіжностей між рівними, я наполягаю. Європа в цьому плані далеко попереду, саме тому тисячі мігрантів їдуть туди в пошуках притулку або заробітку. Проблема в тому, що їм ніколи чітко не пояснювали правила гри: отримуйте роботу і повагу, але й самі поважайте правила. Віддавайте своїх дітей до шкіл, які їх інтегрують, не називайте свою чи мою доньку повією за те, що вона носить міні-спідницю, не видавайте її заміж за того, кого вона не хоче, не калічте її клітор, не закривайте обличчя чи голову, коли у неї перша менструація. У вас є чесноти, які я ціную; нумо вчитися один в одного і ладнати; а якщо ні, то двері завжди відкриті. Це не було зроблено, коли це можна було зробити, і це не може бути зроблено зараз. Час минув. Європа розплачується за наслідки.

Дозвольте мені знову сказати про жінок у чадрі, про заборону якої Європейський суд з прав людини ще 20 років тому сказав, що декларувати повагу до демократії та прав людини, практикуючи звичаї, засновані на ісламському праві, суперечить принципам демократії та прав людини. Завіса, чи то хіджаб, чадра, нікаб або паранджа, є ще однією зброєю сексуального домінування, яку використовують чоловіки для підкорення жінок. Це може бути відповіддю на релігію, моду, гігієну; але у світській Європі вона є символом гноблення і середньовічного варварства. У певних середовищах він зараз використовується деякими молодими мусульманками як спосіб самоствердження і виклику, так само, як колись штани чи міні-спідниця були для європейських жінок. Але цей символ гордості для одних є символом покори і підкорення для багатьох інших. Питання, або зловісний симптом, полягає в тому, чому молоді жінки носять хіджаб в той час, коли ісламські ультраправі набирають обертів по всьому світу.

Ці жінки не можуть не помічати цього. Жінки, які добровільно носять чадру, а також неосвічені феміністки, які їх підбадьорюють, ображають і кидають напризволяще жінок, які борються в ісламських країнах, і тих, які страждають і борються за свою свободу в Європі та світі. Для багатьох мусульман жінка в чадрі — не звичайна громадянка, а домашня тварина, що перебуває під опікою чоловіка і чию долю вирішує чоловік. Жодна демократія не може з цим миритися. Це правда, що якщо одна дівчина показує стрінги, інша має право покрити голову, і в цьому випадку вирішальним є здоровий глузд. У цьому контексті хустка цілком прийнятна. Інша справа — кинути виклик західній моделі прав і свобод. Потрібно усвідомлювати різницю, і мусульманські жінки повинні знати, як це розрізняти. Коли жінці забороняють або критикують носіння хустки чи закривання обличчя в недозволених місцях, це не напад на її свободу, а її захист. Іноді від сім’ї та оточення. Іноді від неї самої.

Кожна з цих поступок — це битва, яку Європа програла, часто навіть не знаючи, що то був програш.

Ісламські ультраправі стають все більш зарозумілими і зухвалими, навіть якщо це не потрапляє в новини. Кожна друга чи третя молода людина мусульманського походження ставить свою релігійну ідентичність вище за національну — а також ідентичність своєї країни походження вище за країну перебування — погоджується з ісламським правом і стверджує, що переступ має бути суворо покараний. Подекуди ісламська поліція деяких радикальних імамів діє безкарно: на вулицях ображають не лише мусульманок, ніхто не подає скарг, побоюючись репресій, а непокірного прирікають на соціальну смерть, бойкотують його бізнес, піддають остракізму його родину. Виходить, що агенти державної безпеки повинні ставати мусульманами, щоб мати право увійти в певні райони, або ходити групами і зі зброєю, як це вже відбувається в інших країнах Європи. Я бачив це в Парижі, в Генуї, в Марселі.

Немає жодного можливого рішення. Помиляються ті, що кажуть, що нічого не відбувається, і ті, що пророкують мавританський апокаліпсис. Усе відбувається повільно і закономірно. Просто історія крутить свої колеса. На це потрібен час, адже тридцять століть цивілізації не будуть стерті з лиця землі ісламською завісою. Цікаво, однак, спостерігати за занепадом світу з тією легкістю, яку дає культура, подібно до анальгетика: вона не усуває причину болю, але допомагає його переносити. Однак є одне питання, до відповіді на яке я не доживу: мусульманські мігранти, що оселилися в Європі, трансформуючи її і роблячи все більш і більш своєю, можливо, зуміють втекти від страждань, які вони залишили; але ті, хто втікає від ісламської суворості та її наслідків, куди вони підуть, щоб знайти притулок, коли вся Європа перетворилася на мечеть?

Артуро Перес-Реверте для видання Zenda