Перша світова війна надихнула мого діда на створення «Володаря перснів»

Текст Саймона Толкіна

Мій дідусь Дж. Р. Р. Толкін помер, коли мені було 14 років. Мої спогади про нього суто дитячі, та він лишився в моїй пам’яті.

Це його оксамитові жилети і дим від люльки. Ігри в слова. Ми грали в слова дощовими днями у вітальні приморського готелю або тоді, коли були на вітряному пляжі внизу, запускаючи пласкі чорні камінці по хвилях. Коробка сірників, яку він підкидав у повітря, щоб розважити мене. Як та коробка летить то вгору, то вниз, наче в сповільненій зйомці, між гілками кінського каштана.

Звісно, ці спогади не містять подробиць про те, яким був мій дідусь, як він мислив і тому подібне. Та я пам’ятаю почуття мудрої доброзичливості, що обвиває мене, як те дерево. Пам’ятаю, який він був щирий вірянин. Пам’ятаю емоції в його голосі, коли він читав зі мною молитви ввечері. І «Радуйся, Маріє», і «Отче наш» й інші. Пам’ятаю збентеження, яке я відчував у церкві в неділю, коли він наполягав на тому, щоб я ставав на коліна, тоді як всі інші стояли, і коли він голосно вимовляв відповіді латиною, а всі інші говорили англійською.

Тут був ключ до його особистості: вражаюча впевненість у власній думці і сталева внутрішня віра, і це не мало нічого спільного з тим лагідним ласкавим дідусем, якого я знав. Звичайно, я був тоді надто малий, щоб замислюватися над тим, як він поєднував створений ним пантеїстичний світ із власним палким християнством.

Пізніше я зрозумів, що мій дідусь був не просто автором «Володаря перснів». Він був справжнім інтелектуальним велетнем, який розмовляв і читав багатьма мовами, і був всесвітньо відомим фахівцем у своїй галузі.

Видобуток спогадів

Отже, поруч з постаттю діда-велетня, я відчував себе ґномом. А як ще могло бути? Тож мій середній вік підштовхнув мене до того, щоби створити щось своє, пізнати себе й стати письменником. Це було нелегко. Я був собі думав, що моя перша книга — шедевр, але одностайна негативна реакція численних літературних агентів по обидва боки Атлантики незабаром переконала мене в моїй помилці! Та я не здавався і поступово досягнув певного успіху. Я почав думати про свого дідуся, як про перешкоду — про велике дерево, що відкидає довгу тінь, від якої я хотів утекти. Чи зможу я стати Саймоном Толкіном, чи доживатиму віку онуком великої людини?

За іронією долі, незабаром я виявив, що мені потрібен мій дідусь, щоби продавати мої книги. Письменники не можуть досягти успіху без публічності, а моє ім’я було моїм пропуском у медійний світ. Репортери, звісно, хотіли знати, як воно — бути онуком Дж. Р. Р. Толкіна, тож я видобував свої спогади, допоки вони не зачерствіли: золото перетворилося на пил у моїх руках.

Я завжди хотів писати про Першу світову війну. У маленьких англійських селах, де я виріс, на військових меморіалах були викарбувані довгі списки чоловіків, які так і не повернулися з окопів. Вони вперше залишили свої домівки в 1914 році; співаючи, вони йшли назустріч великій пригоді, а на іншому березі Ла-Маншу знайшли пекло. За 100 років після Ватерлоо війна назавжди змінилася. Вбивство стало промисловим процесом, а плоть і кров не могли протистояти фугасним снарядам і кулеметним кулям.

Солдати чекали смерті в заповнених багнюкою ямах у землі, боячись того дня, коли вони отримають наказ іти в атаку. Багато з них загинуло вбогою безіменною смертю на нічийній землі, стікаючи кров’ю, знемагаючи від нестерпної спраги. Я бачив їхні молоді обличчя на старих едвардіанських фотографіях: безневинні, які не знали про жахіття, що чекали на них попереду. Мені хотілося спробувати написати про їхній досвід. Та довгий час я не відчував себе готовим, не міг почати — мене лякали масштаби цієї справи.

Індустріальне зло

Нарешті я почав. І в міру того, як розгорталися розділи, я все більше і більше думав про свого дідуся, який теж брав участь у битві на Соммі. У мене була його фотографія: красивий і рішучий, в офіцерському мундирі, тоді ще з вусами. Якби він не вижив, мене б не було. Я шкодую, що не знав його довше, щоб розпитати про його досвід. Він не залишив жодних письмових записів і, як багато ветеранів, майже ніколи не розповідав про свої випробування.

Та потім я придивився до «Володаря перснів» і зрозумів, що його грандіозний задум був натхненний жахіттями окопів. Зло в Середзем’ї насамперед індустріалізоване. Орки Саурона — жорстокі робітники, Саруман має «розум металу та коліс», а пустельні місячні пейзажі Мордору та Ісенґарду моторошно нагадують нічийну землю 1916 року.

Дружба між Фродо і Семом на останніх етапах їхніх пошуків перегукується з міцним товариством британських вояків, що поставало в час непереборних випробувань. Усіх їх об’єднує мужність, яка у «Володарі перснів» цінується понад усі інші чесноти. А коли війна закінчилася, Фродо розділив долю багатьох ветеранів, які, повернувшись додому, жили з невидимими ранами. Стали блідими тінями тих людей, якими колись були.

А ще є відчуття, що Саурон, хоча і зазнав поразки, докорінно змінив світ. Невинність і магія зникають з Середзем’я разом з ельфами, які йдуть на Захід. І я думаю, що мій дідусь, мабуть, відчував те ж саме щодо Європи після Великої війни. Яке жахіття — воювати у «війні, яка покладе край усім війнам», а через 20 років відправити своїх синів на нову війну.

У своїй книзі «Нічийна земля» я написав про сироту Адама, який, як і мій дідусь, виборов стипендію в Оксфорді, закохався, але потім був змушений залишити свої надії і кохану, щоби поїхати до Франції, знаючи, що навряд чи повернеться. Адам назавжди змінився після пережитого, як і мій дідусь. Розповідаючи історію Адама, я відчув зв’язок зі своїм дідом і так вшанував його пам’ять.

Саймон Толкін, Бі-бі-сі

3 січня 2017-го року

Видавництво «Астролябія» готує до друку роман Саймона Толкіна «Нічийна земля».

Книгу вже сьогодні можна передзамовити на сайті Видавництва «Астролябія» за доброю ціною.