Русявий і високий баск з добрим серцем
Текст Артуро Переса-Реверте. Фото Eduardo Suárez, El Español
Я повернувся додому з моргу, обійняв дочок і зібрався сісти перед телевізором. А потім, увімкнувши старий запис на відеомагнітофоні, касету з написом «Сараєво 93», я відшукав сімнадцятисекундний кадр, де троє втомлених і замурзаних репортерів виходять з броньованої машини і з жестами безмежної втоми, дивлячись один на одного порожніми очима, знімають бронежилети, каски та решту спорядження, а на задньому плані чути далекий, монотонний гуркіт сербської артилерії.
Цей сюжет зняв Пако Кустодіо, і двоє з цих репортерів — оператор Міґель де ля Фуенте і я. Третій — високий, світловолосий, бородатий і елегантний — Фернандо Мýхіка*.
Фернандо був хоробрим і флегматичним. Він був на п’ять років старший за мене, і тому я завжди заздрив йому, бо він побував на двох війнах, куди я запізнився: на Шестиденній та В’єтнамській. Ми познайомилися в Сахарі 1975-го року, і протягом наступних двох десятиліть наші життя багато разів перетиналися у величезній географії різанини і катастроф: непевні світанки, підлога, вкрита битим склом, дороги з димом на задньому плані, де всі, крім нас, йшли в протилежному напрямку.
Ми не були друзями-нерозлийвода, — не пригадую, щоб ми коли-небудь розповідали один одному інтимні історії — але нас пов’язувало щось сильніше за це. Ми були членами найбільш колоритного і сюрреалістичного племені в журналістиці того часу — спеціальними посланцями у зонах конфліктів. Тоді таких як ми було так мало, аж не видно. Тоді мобільних телефонів ще не існувало, а щоби відправити репортаж, треба було підняти слухавку дискового телефона або підкупити військового.
Наша дружба поставала в розбомблених аеропортах і готелях. Ночі, проведені під відкритим небом, потрясіння, бляшанки з консервами і чарки з алкоголем. Це була мовчазна вірність, тверда і беззаперечна. І ніжна. Вірність тих, що були там і знають, що означає бути один з одним. Передавати один одному цигарку, рулон плівки, ковток води, коли всього бракує. Ми були братами на війні і братами по крові.
Інтелект і шляхетна вдача Фернандо фільтрували природний цинізм усіх репортерів-ветеранів і перетворювали його на добрий, тихий і спокійний гумор. Я ніколи не чув, щоби він вимовив зле слово, не бачив жодного поганого жесту. Він йшов зі своїми блакитними очима, зі своєю благородною і наваррською постаттю через зруйновані міста і поля битв, завжди з фотоапаратом у руках. «Я поганий фотограф, — казав він. Я лише фокусую об’єктив, а вони роблять все інше. У цьому перевага війни».
Існує незліченна кількість анекдотів про його почуття гумору, яке дозволяло йому залишатися спокійним посеред жаху. Як тоді, в Бейруті, коли ізраїльський танк «Меркава» почав розвертати башту до нас, і Фернандо сказав: «Звиняйте, я відлучуся ненадовго в магазинчик — цигарки закінчилися».
Серед усіх цих улюблених епізодів був один особливий — я згадую вечір, коли, знаючи, що він приїздить до Сараєва, ми поїхали до аеропорту зустріти його. Тоді на зворотному шляху, нескінченною і небезпечною Снайперською алеєю почалося потужне бомбардування. Бомби падали, ми їхали 180 без фар, світили тільки Місяць і спалахи. Фернандо мовчав, дивився кудись долу. І тут, коли прямо перед нами одна з бомб влучила в покинуту вантажівку і та спалахнула, пролунав його голос, дуже спокійний: «Ти це підлаштував, чи не так? Щоб налякати мене до смерті».
Він захворів на рак і переніс це з силою духу, як і будь-яку іншу важку історію. Без страху, страждаючи, але не втрачаючи самовладання. «Це як бути у В’єтнамі», — сказав він. Коли його колеги з El Mundo вручали мені нагороду, він поїхав зі своєю донькою до Барселони, хоч був дуже хворий; і це дало мені можливість попросити про аплодисменти для нього, які аудиторія дарувала йому з великим ентузіазмом.
«Я був досить щасливий», — підсумував він в одному зі своїх недавніх інтерв’ю. І ось, його останній репортаж нарешті відправлено. Його рюкзак лежить поруч з рюкзаками членів племені, які поїхали раніше: Ману, Хуліо, Міґеля** та інших, у вестибюлі напівзруйнованого готелю, без води в кранах, але з завжди відчиненим баром, де живуть милі тіні старих хоробрих репортерів.
Кілька днів тому, поставивши ногу на сходинки літака, Фернандо сказав одній зі своїх дочок: «Оце як помру, Артуро напише прекрасну статтю».
То, що ж. Ось ця стаття. Сподіваюся, що вона гарна, мій товаришу. Я зробив усе, що міг. Побачимося в «Holiday Inn»***.
Артуро Перес-Реверте, видання Zenda
26 травня 2016-го року
Примітки з роману-репортажу «Територія команчів» Артуро Переса-Реверте, що готують до друку у Видавництві «Астролябія»:
*Пако Кустодіо — Франсіско (Пако) Кустодіо — оператор Іспанського телебачення, що працював у багатьох гарячих точках; Артуро Перес-Реверте у 2020 році присвятив йому окрему публікацію під заголовком «Людина, біля якої я міг би померти».
Міґель де ля Фуенте (1961 р. н.) — оператор Іспанського телебачення, працював у багатьох гарячих точках, у тому числі в Україні в 2022 р. В одному з інтерв’ю він розказував: «Пригадую, одного разу в Сараєві, опинившись посеред перестрілки між сербами та боснійцями, ми разом з Артуро Пересом-Реверте попадали додолу з відчуттям, що зараз може статися все, що завгодно».
Фернандо Мýхіка-Ґоньї (7.06.1946–12.05.2016) — іспанський воєнний журналіст і фотограф.
**Мáну — Мануель-Анхель Леґінече-Больяр (1941–2014) — іспанський журналіст і письменник; працював на Іспанське телебачення в багатьох гарячих точках.
Хуліо — Хуліо Фуентес-Серрано (1954–2001) — іспанський воєнний репортер; працював у Югославії та інших гарячих точках; загинув в Афганістані.
Міґель — Міґель Хіль-Морено де Мора-і-Масіaн (1967–2000) — іспанський воєнний репортер, що розпочав свою кар’єру саме з висвітлення воєн у Югославії; загинув у Сьєрра-Леоне.
***«Holiday Inn» — готель у Сараєві, що був штаб-квартирою воєнних репортерів у часи Боснійської війни.
