Шість банок пива для Фернандо
Текст Артуро Переса-Реверте. Фото: вояки FAPLA (Народні збройні сили визволення Анголи) потрапили в полон до UNITA (Національний союз за повну незалежність Анголи).
Крики того чорношкірого чоловіка було чутно й у готелі. Насправді, там усі були чорні, або майже чорні. Цей кричав дуже багато. Ввесь день.
Діло було всередині 1980-их років, у невеликому місті Мавінга на півдні Анголи. Смердюче гниле місце, саме таке, де, якби дійшло до повної дупи, ввесь світ якраз і помістився б в анальну свічку. Там було щось типу готелю, і в цьому готелі, чи що воно таке було, я намагався взяти інтерв’ю, якого врешті так і не отримав, у Ніколаса Савімбі, керівника місцевого партизанського руху під назвою УНІТА. Згодом він загинув у засідці. (Схоже, що автор говорить про харизматичного провідника повстанців Хонаса Савімбі, непримиренного ворога Радянського Союзу і Куби, якого 17 разів оголошували мертвим. Савімбі прийняв свій останній бій 22 лютого 2002-го року, загинувши від п’ятнадцяти кульових поранень.)
Атмосфера була паскудна. Це була брудна громадянська війна, в якій також брали участь південноафриканці та кубинська армія. Нещодавно відбулася португальська деколонізація, тож було незрозуміло, кому дістануться найбільші шматки пирога. Щоб вирішити це питання, обидві сторони добряче повбивали одна одну в африканському стилі: багато мачете, швидко-швидко-швидко, щоб зекономити набої. Але не бракувало і сучасних технологій. Біля Мавінги, на річці Ломба, літаки МіГ-23 скидали на нас напалм. Але це вже інша історія.
Справа в тому, що чорношкірий чоловік, який кричав, воював на іншому боці. Принаймні, так вважали ті, хто його бив. У сараї, що слугував гаражем готелю, поруч з баром, вони ставили йому запитання, але негідник чи то не знав відповідей, чи то не поспішав їх давати, бо все це тривало дуже довго.
Я був у барі з ангольцем з прес-служби УНІТА на ім’я Мело, і ми пили пиво, холод в якому підтримував електричний генератор: розкіш, яку важко уявити тому, хто ніколи не відчував спраги в таких місцях.
Через деякий час той чорношкірий перестав кричати, і в барі з’явився хлопець: білий, бородатий, у камуфляжних штанях і майці. Португальський найманець. Він був увесь у поту, бо стояла жахлива спека. Він прихопив пиво і, оскільки знав Мело, підійшов до нас, щоб посидіти з нами.
Він був огрядний і привітний, а коли почув, що я іспанець, то став ще більш привітним. Він сказав, що народився в Ельвасі. «Ми ж майже співвітчизники, аби не ті кілька миль», — додав він зі сміхом. Він воював у Колоніальній війні і полюбив Африку, тому й залишився воювати далі. Він цінував тамтешніх прето (чорних). Він був у 275-му батальйоні спеціального призначення. Його звали Фернандо.
За другим пивом я запитав його про того хлопця, який кричав. Фернандо не був відвертим щодо мотивів того чорного, але сказав дещо, що зацікавило мене набагато більше. «Він один з тих дурнів», — почав Фернандо. І це мене зацікавило. «Не з розумних», — додав Фернандо: «І через це тепер увесь день клопіт». Я запитав про різницю між дурнем і розумним, коли доводиться їх катувати. Я, звісно, уникав цього слова. Здається, пам’ятаю, що сказав «переконати». І на мій подив, мій новий друг Фернандо сказав мені, що різниця дуже суттєва.
«Поясни мені це», — попросив я за третім пивом. І він пояснив. «Є боягузи і є хоробрі люди», — сказав Фернандо. «Сильніші або слабші за інших. Але щоби вселити сумнів у розумну людину, не треба навіть торкатися до неї. Достатньо змусити її замислитися над тим, що на неї чекає: наслідки мовчання та переваги відкривання рота. Дозвольте розумним повільно варитися у власній уяві, і за деякий час вони вже здатні настукати на свою матір. А от дурнів, яким бракує уяви, а ще вони вперті й брутальні, важче розговорити», — Фернандо підморгнув мені: «З ними треба поводитися по-іншому. І саме тут вступає в дію мистецтво допитувача, адже якщо ти не будеш обережним, якщо зайдеш занадто далеко, то можеш вбити їх ще до того, як вони скажуть тобі те, що ти хочеш почути. Озвірілий, незграбний допитувач нікуди не годиться, він лише завдає марної шкоди. А якщо ти невмілий, то пацієнт виходить з-під контролю».
Я продовжував платити йому за пиво, зачарований. Він випив шість. Гадаю, багато хто з тих, хто читає ці рядки сьогодні, люди з чистим сумлінням, сміливо дорікнули б йому за його тиху технічну жорстокість. Але їх там не було, а я був. Моїм завданням було не зробити світ і тих, хто його населяє, кращим, а зрозуміти і розповісти так, щоб інші зрозуміли. І того вечора, коли світло червоніло у вікні, я зрозумів речі, про які згодом зміг розповісти. Я й досі розповідаю їх, пишу романи з тим умінням дивитися, яке залишило мені життя. Серед тих, хто навчав мене цьому вмінню, був і португалець Фернандо. Огрядний і привітний найманець, який, допивши своє шосте пиво, сказав на прощання, втомлено зітхнувши: «Подивимось, чи вдасться мені цього разу довести справу до кінця». І вийшов з бару. А ми з Мело продовжили пити, щоб змити гіркоту в роті, поки в гаражі лунали крики.
Артуро Перес-Реверте для видання Zenda
